Якщо «любити ближнього, як самого себе» – це Господня заповідь, то як зрозуміти, чи належно ми її виконуємо? Ніхто не може знати, що відбувається в серці іншої людини, тільки вона сама. Тому ми можемо оцінювати тільки себе, тільки про себе знати, чи вчиняємо ми достатньо добре щодо ближніх. І бажання виправдатися у своїй нелюбові  до них – також спокуса.

Притча про милосердного самарянина (Від Луки 10:30-35) вибиває із зони комфорту. Вона починається з розповіді, як юдея (це зрозуміло за змістом) кинули вмирати на околиці дороги. Його побачили троє людей: священик, левіт і самарянин. Юдей, юдей та неюдей. Що було далі – ми всі знаємо. Лише один самарянин зупинився допомогти. Він подбав про пораненого юдея там, де знайшов його, а потім привіз до готелю для відновлення та оплатив рахунок, а також пообіцяв господареві готелю покрити майбутні витрати на лікування цієї людини.

І тут варто згадати, що самаряни не любили юдеїв, а юдеї не любили самарян! … То що ж хотів сказати Ісус, розповідаючи цю притчу?

Любов до ближнього може суперечити самому нашому світогляду, повставати проти того, що ми знаємо чи відчуваємо й чим виправдовуємо свою ненависть. Саме тому ми потребуємо Христа! Тільки Ісус може подолати це розділення.

Дозвольте Йому жити всередині вас! Тільки так ми зможемо любити ближніх без жодних виправдань!

Моя молитва сьогодні:

Господи, допоможи мені любити моїх ближніх! Я можу це робити лише коли Ти живеш у моєму серці!

Дякую за те, що ви є! Ви – справжнє диво!

Стів Вебер